... В одному з найпривабливіших куточків східної частини Закарпаття, де і гори переходять в Закарпатську низовину, там де річка Теребля вливається в Тису, в просторій Мараморошській кітловині і розкинулося робітниче селище лісорубів і деревообробників - Буштино, що на Тячівщині. З давніх-давен веде воно своє літочислення.

Високі береги бистрої Тиси, сприятливі кліматичні умови, родючість і рунту, рівнинний рельєф, багата рослинність з давніх-давен мали визначальний вплив на зручність поселення тут людей. Розкопки, що велися на території сьогоднішнього Буштина, підтверджують нам, що більше як за 2200 років до приходу в урочище Долини наших предків тут було колись вже поселення невідомих нам людей. Сліди цього поселення свідчать нам, що воно було споруджено на світанку залізної доби початком І тисячоліття до нашої ери. При розкопках крім невеличкого городища знайдено 23 золоті прикраси епохи раннього заліза IX - VIII ст. до нашої ери (11 підвісок і 12 браслетів). Отже територія Буштина була заселена невідомими нам мешканцями ще в І тисячолітті до нашої ери. Хто вони були? Коли появились тут? Коли і куди зникли назавжди? Історичні документи нічого нам про це не говорять. Про село Буштино ми знаходимо згадки в історичних документах XIV сторіччя. Точніше, в одному латинському документі, датованому 1373 роком, говориться про Буштафолу (село Бушта). Назва походить, як вважають, від власного імені Бушта. Однак, не так легко встановити історію виникнення нашого селища та походження його назви. Навіть у відомих істориків Закарпаття та в архівних документах не є однозначних висновків з цього приводу, а вони лише спонукають нас до роздуму. Є різні думки щодо легенд, які битують в народі про історію виникнення нашого селища, які дійшли до нас від наших предків через дідів і батьків. Тим більше, що це не єдиний випадок в історії, коли якась легенда може мати під собою реальний грунт.

Одна з легенд говорить, що першими поселенцями села були в'язні Хустського замку і зігнані силою кріпаки. Життя їх було каторжне, важке. їм не дозволяли покидати своє місце без дозволу пана. На роботу йшли під наглядом панських слуг, працювали без відпочинку.За найменшу провину їх жорстоко карали. На роботу вони йшли далеко від домівок: для розробки лісу та в солекопальні Тереблі, Шандрова (Олександрівки) і Солотвина. В легенді говориться, що якось через поселення, де жили каторжники, проходили два панські слуги - наглядачі і побачили засмученого чоловіка, що сидів на загаті своєї хатчини. Коли вони спитали його: "Чого ти журишся?" Він змахнув рукою і журливо продовжував сидіти. Тоді один з них сказав на угорській мові: "Буштьогазо", що в переводі означає сумна хата. Так було дано назву цьому поселенню Буштьогазо.

В другій легенді говориться, що коли наші предки знайшли місце свого поселення і з берега урочища "Горб" оглядали місце свого майбутнього села, зараз урочище Долина, то вони побачили там цілу зграю бузьків, які бродили по густих травах, шукаючи здобич. Їм ця місцевість дуже сподобалася, і вони вирішили тут поселитись назавжди, а місцю свого першого поселення дали назву Бузькове село. Пізніше мадяри, до яких в той час належала територія Закарпаття, перейменували на Буштьогазо.

В третій легенді говориться, що наші пердки попередньо жили недалеко Хустського замку і належали тамошньому панові. Живучи на попередньому місці, вони займались землеробством і скотарством. Пани-феодали накладали на них високі податки, що не кожен селянин міг їх сплачувати, і тому їх господарство поступово переходило повністю до рук феодала, а частина селян розорилися через великі борги панові, і тому окремі з них змушені були втікати від свого пана і шукати собі нове місце, надіючись що там їм буде краще. І ось один мужній і завзятий селянин Іван Буща тайно змовився ще з чотирма іншими односельчанами: Тонієм Якобцем, Юрієм Андрішином, Микулою Пашом та Іваном Лукачем і одного весняного вечора разом із своїми сім'ями вирішили утекти від свого ненажерливого пана-феодала. Зібрали майно, що в них залишилося, навантаженим на чотири скрипучі підводи (вози), упряжені волами, три корови та кілька овець і вирушили на схід сонця у дорогу. Дорога була важка, бо доводилося їм блукати по майже бездоріжних дубових пралісах. І хоч Іван Буща не раз мандрував по цих краях, побував і в Углі та Грушеві, та проте прийшлося їм довго блукати, шукаючи нову домівку в цих необжитих місцях. Сіл було дуже мало і траплялись вони їм рідко, та й вони старались обминати їх, щоб бува хтось не упізнав їх.

І ось восьмого дня вони зупинились на узліссі, яке кінчалося крутим берегом. Перед ними появився цікавий краєвид невеличкої рівнини, покритої багатими минулорічними сухими травами, очеретами, кущами, а далі за шумною річкою стояли високі гори, на одній з вершин яких виднілись руїни невідомого їм замку. Вони відшукали менш круте місце, спустились з берега і перейшовши через невеличкий холодний потічок, вступили в обійми нової землі. Скрізь було пустинно, дико. Густі прадавні ліси, позаду них темнілися, починаючи від Горба, далеко - далеко аж до обрію. А там, по ту сторону Тиси, по обидві сторони невідомого їм Вишківського замку, розляглися дрімучі букові хащі. Перед ними вся Долина була вкрита зарослями, густо вкритою тогорічною сухою травою, що схилялася раз у раз від вітру. Кругом було чимало боліт, трясовин, над якими не стихав крик водяних птахів. Рідко ступала тут нога людини. Зате звірів тут скрізь було багато, ніхто не полював на них, і тому розвелося їх достатньо. По темних лісах там, на Горбі, то тут, то там блукав ведмідь, вишукуючи дупла дерев, заповнені медом диких бджіл. Крізь густий і непрохідний чагарник, продирались лисиця і дика кішка. А ось там спокійно пробігав олень, а з ним стадо ланей. Багато серн паслося недалеко від них. Високо в сонячному небі над лісом ширяв царь птаства - гірський орел. Річки Тиса і Теребля були переповнені рибою та видрою, які жили в затінках старих вільх та верб, повитих диким хмелем. З голосом вітру і шумом дерев зливалося дзюркотіння річки Тиси і Тереблі. Скрізь відчувалась буйна сила і багатство. Земля чекала працьовитих рук, тільки що прибулих сюди наших предків, які згодом використають її щедрі дарунки.

Іван Буща запропонував жінкам та дітям разом з обозом залишитись на І деякий час на місці, а сам, разом з чотирма побратимами, направились шукати найбільш сприятливе місце для розміщення колиб. Навкруги була мертва тишина. П'ятеро мужчин пробирались крізь зарослі. Незадовго вони знайшли суходіл і, оглянувши його, вони вирішили, що це місце буде найбільш придатне для поселення. Повернувшись, вони забрали свої сім'ї і скотину з підводами і стали кожен для своєї сім'ї розбивати місце для тимчасового житла - колиб. Вечером, коли сонце спустилося за гори, всі зібралися разом біля колиби свого ватажка Бущі, щоб порадитись. Іван Буща, повернувшись на схід, і перехрестившись, подякував Господові, що благополучно привів їх на цю землю і просив Всевишнього, щоб благословив їх і нових її мешканців та їх потомків, що будуть жити на цій землі.

Весна була досить холодною. Іван Буща у важкій дорозі сильно і прохолодився і захворів. Він невдовзі помер. Перед смертю заповідав їм жити в мирі і дружбі, "бо в цих двох ділах буде ваша сила". І тут же просив своїх побратимів поховати його на березі, Горбі, де вони вперше зупинились перед вибором місця поселення, і заповідав в майбутньому там спорудити церкву. Умираючи, ватажок Буща почесно передав свої повноваження найкращому другові - Тонієві Якобцю. Ще довго сиділи мовчки побратими біля могили свого ватажка. І ось цю тишу перервав Тоні Якобець. Він сказав: "Вже кілька тижнів ми живемо на землі, куди привів нас покійний Буща, проте і на сьогодні вона не має назви." І тут сказав Андришин: "Назвемо цю землю Долиною, а наше поселення хай зветься на честь покійного ватажка - село Буща. Вся і громада підтримала його. Поховали Івана Бущу так, як він заповідав, на березі, першій їх зупинці на новому місці. Пізніше громада дала прізвище своєму новому командиру - Командор Тоні. Так і по сьогодні від перших наших поселенців ведеться родовід Комендарів, Андришинів, Пашів і Лукачів. Згодом мадяри перейменували село Бушта на Буштафалов, а пізніше Буштьогазо - Буштино...

Інформацію взято з книги Д. М. Копинця "селищу Буштино 630"